Про деяких людей кажуть, що вони народилися зарано. До таких видатних особистостей можна віднести Леонардо да Вінчі, Коперніка, Галілея чи Джордано Бруно. Ян Потоцький, хоч і не здійснив фундаментальних наукових відкриттів, але усім своїм життєвим шляхом, захопленнями та прогресивними ідеями засвідчив приналежність до людей нової формації. Про нього все ще так мало відомо в його рідному краї, тоді як у Європі його знали як видатного етнографа, історика, поліглота, піонера слов’янської археології, засновника славістики, а також автора одного з найбільш цікавих творів європейського неоромантизму ХІХ ст. — «Рукопису, знайденого у Сарагосі». Окрім того, Потоцький — засновник української історичної регіоналістики і краєзнавства. У своїх наукових працях, зокрема в 1796 р. у “Фрагментах історії та географії Скіфії, Сарматії та слов’ян” він доводив, що українці — окремий народ, відмінний від росіян.
Біографія цього видатного вченого, письменника, мандрівника і невтомного дослідника вражає своїм різноманіттям. Ян Потоцький, маючи прекрасну освіту, гострий розум та непереборне бажання пізнавати світ, знаходився в постійному пошуку. Його вабили література і політика, подорожі і новітні технології, але найбільше за все — історія. Усі його основні дослідження були зосереджені саме в цьому напрямі.
Ян Непомуцен Потоцький походив із старшої гілки роду Потоцьких герба “Пилява”. Він був сином коронного крайчого, старости лежайського Потоцького і Терези Оссолінської. Народився Ян 8 березня 1761 р. у с. Пикові на колишній Брацлавщині (за іншими даними — в Лежайську). Через загрозу селянських повстань на Поділлі він був відправлений батьками разом із братом Северином на навчання до Женеви та Лозанни. Саме в Швейцарії брати провели свою юність. Невдовзі Ян оволодів кількома іноземними мовами. При чому польської він майже не знав, основною мовою спілкування протягом усього життя для нього була французька.
По закінченню навчання він вступив до австрійського війська, і в 1778 р. у чині підпоручника кавалерії взяв участь у військовій кампанії. Однак карʼєра військового його не привабила і він залишив службу. Молодий граф вперше виявив потяг до мандрів: відвідав протягом 1778–1779 рр. Італію, Сицилію і Мальту. Звідти він вирушивши через Іспанію до побережжя Північної Африки – в Туніс і Марокко, а згодом до Греції. Саме під час цих перших подорожей і розпочалася його наукова діяльність. В 1785 році граф одружився зі світською красунею княжною Юлією Любомирською. Невдовзі після весілля Ян вирушив до Константинополя, а звідти — до Єгипту. Після чого Потоцький повернувся через Венецію в Європу. Чотири наступних роки він провів у Парижі. В подружжя народилося двоє синів: Альфред і Артур. Але народження дітей не вплинуло на захоплення Яна. А Юлія, хоч і супроводжувала чоловіка під час подорожей Європою, не поділяла його інтересів. Вона частіше проводила час з матір’ю, що в той час перебувала в Парижі і Версалі. Натомість Потоцький світським життям зовсім не цікавився і переважно спілкувався з відомими постатями епохи Просвітництва, занурюючись у атмосферу містики і таємних товариств, суміш езотерики і віри в прогрес, що була характерна для Парижа того часу.
Восени 1787 року Ян Потоцький відвідав Нідерланди, що якраз переживали період політичних потрясінь, свідком яких хотів стати граф. Повернувшись у Париж Потоцький він почав описувати свої мандри. Однак ознаки майбутніх змін у Речі Посполитій та ймовірність прусської інтервенції примусила Потоцького повернутися до Польщі в 1788р. Саме тоді він почав брати активну участь в політичному житті країни. Потоцький привіз з Франції доволі прогресивні погляди на світ. Він був прихильником скасування кріпосного права та виступав за надання привілеїв містам; заснував у Варшаві друкарню, яку назвав “Вільна”, оголосивши, що буде видавати в ній “проєкти і писання політичні, які відмовлялися прийняти інші друкарні”; був обраний послом до сейму від Познані. Однак політична діяльність була лише нетривалим епізодом у його житті. Ідеаліст Потоцький швидко розчарувався у політиці, зосередившись на наукових дослідженнях. Мабуть до цього підштовхували і складні стосунки із дружиною, яка зрадила йому з молодим офіцером і депутатом сейму, князем Санґушком.
Першою друкованою працею Потоцького була “Voyage en Turquie et en Egypte, fait en l’année 1784” — «Подорож до Туреччини та Єгипету, здійснена у 1784 році». Книга являла собою тревелог — щось середнє між художнім нарисом та щоденником, в якому граф детально описував свої перші мандри. Друге видання цієї праці, перероблене і доповнене, вийшло в 1789 р. разом із “Voyage en Hollande fait pendant la révolution de 1787” (Подорож до Голландії під час революції 1787 р.) Наразі ознайомитися з оригіналом книги можна на сайті , також онлайн доступний і переклад книги польською.
Світське життя в Європі з красунею дружиною очевидно зовсім не приваблювало Потоцького. Його прагнення лежали зовсім у інших площинах, а енергія спонукала до нових відкриттів. Як писав один з його біографів: “Діяльне і повне небезпек життя, постійний рух, пристрасть до нового і незвіданого становили сутність цієї дивовижної людини”. Чого вартий один знаковий факт його життєпису: 14 травня 1790 року Ян Потоцький став першим польським повітроплавцем, що піднявся на повітряній кулі разом із французом Жаном-Пʼєром Бланшаром, першим професійним аеронавтом. Разом вони подолали відстань близько 7,5 км. В цьому польоті графа також супроводжував його вірний слуга Ібрагім. Ентоні Мадьєр так описав цю подію: «Повітряну кулю незвичайної конструкції споруджали у Варшаві за проєктом Бланшара за кошти Потоцького. 18 підмайстрів кравців шили її протягом кількох місяців. Потоцький успішно піднявся у повітря з парку Мнішецького палацу, що на вулиці Римарській, а посадку здійснив в Горцах. Імʼя Потоцького було у всіх на устах, про нього схвально відгукнувся сам король.» Таким чином Потоцький не просто здійснив політ, а й повністю фінансував його. Як тут не провести паралелі із героями відомого роману Жюля Верна «Навколо світу за 80 днів» Філеасом Фоґґом і його слугою Паспарту — можна припустити, що польський аристократ зі своїм турецьким слугою являли собою не менш колоритну пару. Можливо, Жюль Верн навіть читав цю історію, адже Потоцький описав власні враження від цієі пригоди і надрукував невеликим накладом. Та й сам Бланшар залишив детальний опис повітряної кулі та польоту на ній.
В 1984 році була випущена поштова марка «Перший політ на повітряній кулі» з серії «Розвиток польської авіації», присвячена польоту Бланшара і Потоцького:
Політичні погляди Яна змінювалися протягом життя під впливом обставин. Так, з подачі його родича Іґнація Потоцького він став прихильником порозуміння з Пруссією. З цим був пов’язаний його візит до Берліна восени 1789 р. Того ж року у Варшаві вийшла перша книга п’ятитомного дослідження Яна Потоцького по славістиці “Essai sur l’histoire universelle et recherches sur celle de la Sarmatie”, до якого додавалися 3 мапи. В 2-й частині цієї книги автор провів дослідження історії печенігів і взагалі найдавнішої руської історії, докладно коментуючи тексти літописів. Саме це дослідження й започаткувало славістичну науку. За оцінкою А. Брюкнера це перша і найцінніша історична праця Потоцького, в якій він фактично заснував цілий напрям в науці.
Восени 1790 р. Ян Потоцький уже знаходився в Парижі, де брав участь у нарадах клубу якобінців. У 1791 р. він відвідав Іспанію та Марокко і через Кадіс, Лісабон та Лондон повернувся в Париж. Події, що розгорталися в Речі Посполитій, знову примусили його повернутися на батьківщину. Як результат подорожі у 1792 р. з’явилася його праця “Voyage dans l’Empire de Maroc, fait en l’année 1791, suivi du voyage de Hafer, récit oriental”. Тоді ж були надруковані й “Essay d’aphorismes sur la liberté”. В цей час відбувся останній спалах його політичної активності. У 1792 році він взяв участь у військовій кампанію під командуванням свого молодшого брата Северина. Повернувшись до Варшави після долучення короля до Тарґовицької Конфедерації, Ян Потоцький до неї не приєднався і в листі Станіславу Августу передбачив розподіл Речі Посполитої між трьома державами. Водночас він заявив про намір відійти від політики і присвятити себе науці. У серпні він подався в Ланьцут, де на двірській сцені Любомирських було поставлено шість його одноактних п’єс у прозі, в стилі комедії дель арте і французького “théâtre de la foire”, які частково мали пародійний характер.
Запрошений до Петербурга у 1793 р. і прихильно зустрітий імператрицею Катериною II, яка намагалася залучити його до свого двору, граф Ян Потоцький не захотів займати жодної посади і в тому ж році виїхав закордон. Протягом кількох років він перебував то в Німеччині, у прусського принца Генріха, якого дуже поважав, то у Відні. Він ґрунтовно вивчав різні стародавні пам’ятки, шукаючи усе, що стосувалося слов’ян, з’ясування походження яких він зробив метою свого життя. Щоб полегшити ознайомлення з джерелами слов’янської історії, Потоцький вирішив зібрати і перекласти на французьку всі витяги з старовинних хронік, мемуарів та інших літературних творів, які стосувалися слов’янських племен. Цей історичний нарис мав починатися походом Дарія на Скіфію і завершуватися Х століттям. Перший том цього зібрання із 42 книжок називався “Chroniques, mémoires et recherches pour servir à l’histoire de tous les peuples slaves, par le comte Jean Potocki” (Livre XLII, comprenant la fin du IX-me siècle de notre ère) і з’явився у Варшаві в 1793 р. Як результат його досліджень і подорожей по Німеччині, у 1795 р. в Гамбурзі вийшов друком щоденник Потоцького “Voyage dans quelques parties de la Basse-Saxe pour la recherche des antiquités slaves ou Vendées fait en 1794”. У ньому було зібрано безліч посилань на старовинні слов’янські пам’ятки. Багато нотаток щоденника були присвячені релігійній системі слов’ян та реконструкції давніх слов’янських топонімів. Продовженням цих досліджень стала книга “Fragmens historiques et géographiques sur la Scythie, Sarmatie et les slaves recueillis et commentés par le comte J. Potocki” (Brunswic,. 1796) (Фрагменти історії та географії Скіфії, Сарматії та слов’яніз коментарями графа Я. Потоцького, т. 1). Це своєрідний звід античних та середньовічних відомостей про скіфів, сарматів і слов’ян, які Потоцький піддав критичній перевірці та оцінці. Цього ж року у Відні вийшла праця “Mémoires sur un nouveau périple du Pont Euxine et sur la plus ancienne histoire des peuples du Taurus, du Caucase et de la Scytie” (Vienne, 1796). Твір містив нові відомості з давньої географії узбережжя Чорного моря, виписані автором з невиданих і рідкісних географічних джерел, знайдених ним у різних бібліотеках Європи.
Після розподілу Речі Посполитої Ян Потоцький, уже як підданий російського імператора, вирішив дослідити територію імперії. Зокрема у той період він почав цікавився історією Азії. У травні 1797 – квітні 1798 р. Потоцький здійснив подорож на Кавказ, де здійснював наукові дослідження та етнографічні спостереження над племенами ногайських і астраханських татар, калмиків, чеченців та осетинів. Опис цієї подорожі довгий час вважався втраченим, оскільки потрапив до бібліотеки Філософського товариства у Філадельфії. Цей твір, відомий як “Voyage dans les steps d’Astrakhan et du Caucase. Histoire primitive des peuples, qui ont habité anciennement ces contrées” був повністю опублікований Юліусом Клапротом у1829 р. в Парижі.
 |
| Констанція Потоцька |
Після цієї експедиції Ян Потоцький повернувся на Поділля, де у 1799 у віці 38 років одружився з донькою Станіслава-Фелікса Потоцького. Щодо причин другого шлюбу, то їх було кілька: в 1799 померла Юлія Любомирська. В той же час батьки Яна все ще жили на Поділлі і могли організувати сину вигідний шлюб. Станіславу Потоцькому, чия репутація була зіпсована сприянням розділу Польщі, така партія підходила і за дочкою він давав чималий посаг. Чи кохала вісімнадцятирічна Констанція старшого на двадцять років Яна? Швидше за все в неї не було вибору: через репутацію батька вона не могла розраховувати на кращу партію серед польських дворян. Чи дійсно Ян закохався в Констанцію? Все можливо, тим більше що три наступних роки подружжя практично безвиїзно проживало в Тульчині. Тож подружнє життя з молодою дружиною могло зробити його щасливим. Констанція деякою мірою розділяла інтереси Яна, адже була освіченою, знала кілька мов і згодом проявила свої здібності в якості перекладача та ілюстратора. Саме для неї Потоцький розпочав писати свій роман “Рукопис, знайдений в Сарагосі”, щоб розважити дружину під час вагітності. У подружжя народилося троє дітей: син Андрій-Бернард і доньки Ірена та Тереза. Хочеться думати, що принаймні в цьому шлюбі хоч б на короткий час Ян все таки був щасливий. Але зрештою особисте життя вкотре поступилося перед любов’ю до подорожей. В 1806 році граф вирішив прийняти пропозицію і долучитися до російського посольства, що мало через Сибір потрапити до Китаю. А коли він повернувся з цієї поїздки через два роки, дружина одразу попросила розлучення. Важко сказати, як саме це вплинуло на Потоцького. Констанції приписували подружню зраду і навіть втечу з коханцем. Згодом чутки повʼязали усе це з тим, що через шість років Потоцький покінчив життя самогубством. Хоча свідчення того ж Вігеля, колеги по сибірській експедиції, більше скидаються на домисли: “Ту, которая была за нашим Яном Потоцким, звали Констанция, хотя она была непостоянна, как все польки, ни более, ни менее, и муж любил ее без памяти, хотя она была хромая и хотя она его терпеть не могла, потому что почитала горбатым. Несколько лет спустя после нашего путешествия она бежала от него с каким-то родственником; но по крайней мере не хотела, подобно другим своим соотечественницам, вмешивать религию вдела распутства, не разводилась с ним и не выходила ни за кого замуж. В отчаянии о ее потере он зарезался бритвою”. Це навряд чи відповідає дійсності, оскільки Вігель не був знайомий з Констанцією і не міг вірно судити про її зовнішність чи відношення до Яна, та й подружжя таки розлучилося в 1809 році. Обставини ж смерті графа були зовсім інші.
Слід повернутися назад, до петербурзького періоду життя графа. У 1802 р. кузен першої дружини Потоцького Адам Єжи Чарторийський, якого Ян дуже цінував, став міністром закордонних справ при дворі імператора. Весною того ж року Потоцький прибув до Санкт-Петербурга. В столиці Ян видав чергову наукову працю “Histoire primitive des peuples de la Russie avec une exposition complète de toutes les notions locales, nationelles et traditionelles, nécessaires à l’intelligence du quatrième livre d’Hérodote” (Первісна історія народів Росії…) (1802). Імператор Олександр нагородив Потоцького званнями кавалера орденів св. Станіслава і Білого Орла, а потім призначив таємним радником в міністерстві закордонних справ. Крім того, в той час, за свої наукові заслуги, граф був прийнятий у дійсні члени Товариства Приятелів Наук у Варшаві. Ймовірно, після звістки про смерть свого батька Ян подався до Відня у лютому 1803 р. У той же час у Флоренції була видана його перша робота із хронології “Dynasties du second livre du Manethon”, присвячена кардиналу Борджіа. Повернувшись до Петербурга, він почав писати історію окремих губерній Російської Імперії, і як першу частину цієї праці опублікував у 1804 році “Histoire ancienne du Gouvernement de Cherson pour servir de suite à l’histoire primitive des peuples de la Russie”. Крім давньої історії Херсонської губернії наступного року вийшли два історичні нариси про Волинську і Подільську губернії (“Histoire ancienne du Gouvernement de Podolie etc.”, St.-Pétérsbourg, 1805 і “Histoire ancienne du Gouvernement de Wolhynie”, ibidem, 1805). Наступними працями, що вийшли того ж, 1805-го року в Петербурзі, були: “Atlas archéologique de la Russie européenne” і продовження виданої у Флоренції праці з хронології “Chronologie des deux premiers livres de Manethon”. Третя частина праці залишилася в рукописі. Цього ж року граф Ян Потоцький був призначений членом Азіатського відділення Міністерства закордонних справ, а згодом очолив науковий відділ посольства в Китай. Можна зрозуміти, чим така подорож могла привабити затятого мандрівника і дослідника. Хоч дістатися вийшло тільки до Улан-Батора (далі російське посольство не пустили китайці), секція Потоцького працювала протягом всього шляху з таким успіхом, що за поданням Шуберта Ян був одноголосно обраний у почесні члени російської Імператорської Академії наук. Також у 1808 р. його обрали почесним доктором Московського університету. Звісно, ціна цих регалій виявилася зависокою: складні умови подорожі сильно вплинули на здоровʼя графа, а шлюб з Констанцією за його тривалої відсутності розпався.
Цікава характеристика особистості Потоцького часів сибірської експедиції була зроблена все тим же Ф. Віґелем. Втім, тут слід враховувати, що все це писалося роки потому, після смерті графа, сам Віґель часто припускався помилок, та ще й рясно додавав різноманітні чутки і власні недолугі припущення: “…как же пропустить графа Ивана Потоцкого, просвещеннейшего и оригинальнейшего из поляков, который по случаю отправления нашего посольства был принят в русскую службу тайным советником. Он почти столько же, как и старший брат его, граф Северин Осипович (насправді, молодший), умел науке давать удивительную привлекательность и нас, невежд, заставлял приступать к ней не только без боязни, но и с особенным наслаждением. В исторических и других изысканиях своих был он упорно трудолюбив, как немец, а в заключениях, кои выводил он из своих открытий, легкомыслен, как поляк. Неутомимые его упражнения, беспрестанное напряжение умственных сил, вместе с игривостью самого живого воображения, кажется, были несколько вредны для его рассудка.”
Очевидно, що так званий мемуарист заздрив освіченому, заслужено відзначеному увагою влади колезі, тому й не оминув нагоди в своїх спогадах хоч якось та заплямувати памʼять про цю видатну особистість. Втім, опис зовнішності Потоцького він залишив досить правдоподібний: «Странности его были заметны в самом наряде; он был в одно время и небрежен и чистоплотен, совсем не заботился о покрое платья своего, но всегда был изысканно опрятен. Иногда по недосугам не имел он времени дать обрезать себе волосы, и они почти до плеч у него развевались, как вдруг, в минуту нетерпения, хватал он ножницы и сам стриг их у себя на голове и вкривь и вкось, после чего, разумеется, смешил всех своею прической. […] Всегда углубленный в науку, он заслонял себя ею от наших сплетен, хотя и жил посреди них. Он был немного кривобок, и правое плечо было у него выше левого; имел лицо бледное, черты довольно приятные, глаза голубые и, нет в том сомнения, точно помешанные.» Як бачимо, навіть в описі зовнішності Вігель не гребує додати щось принизливе. Очевидно у Потоцького був сколіоз та досить замкнутий інтровертний характер, що помилково сприймали за зверхність. Деяке уявлення про те, як виглядав граф, дають його портрети, а також факти з його життя, листування, свідчення сучасників. На їх основі Л. Дембіцький відзначав Яна Потоцького як одного з найбільш ексцентричних персонажів своєї епохи. Так, він тримав при собі слугу-турка, якого очевидно привіз з самої першої своєї подорожі до Стамбула; в кінці життя його другом і компаньйоном був пес Пату, а секретарем — молодий єврей, сни рабина із Бродів; при переїздах за графом завжди їхали “фургони повні книжок”. Усе життя його вабили нові місця, екзотика мандрів, під час яких він вільно спілкувався із людьми абсолютно різних соціальних станів. Він не мав релігійних чи національних упереджень, скрізь знаходив собі прихильників, відзначався ввічливістю та всіляко підтримував талановитих людей. Цікавим є той факт, що географ і етнограф Юліус Клапрот, який потрапив до Петербурга на запрошення Потоцького, а згодом за його сприяння приєднався до дипмісії в Китай, назвав “архіпелагом Яна Потоцького” групу з вісімнадцяти островів, відкритих ним в Жовтому морі. Однак, ця назва згодом не використовувалася.
Подорож Сибіром підірвала здоров’я Потоцького. Після неї він недовгий час провів у Петербурзі на дипломатичній службі, зосереджуючись на своїх азіатських проектах та виданні журналу французькою мовою. Після 1809 року усе більше часу він проводив в Україні: влітку у волинських володіннях і в Тульчині, взимку — в Кременці, у бібліотеці Волинської вищої гімназії. Швидше за все, від приниження, спричиненого скандальним розлученням, Потоцький намагався врятуватися, цілковито поринувши в наукову роботу. Самотність і проблеми зі здоровʼям в той період могли спричинити депресію, що згодом призвела до страшної, трагічної розвʼязки.
Зі спогадів сучасників стає очевидно, що Потоцький багато часу провів в Кременці. Чи був то його останній прихисток, спроба втекти від світу в обійми науки? Сам опис його буднів там звучить доволі сумно: “Пам’ятають досі, як граф велику частину дня сидів у Кременецькій бібліотеці. Приходив туди зі своїм улюбленим псом, який був його нерозлучним товаришем, майже ні з ким не розмовляв, але взявши котрогось з грецьких чи латинських істориків, роздумував над ним, ділячи час між псом і книжкою. Тоді бібліотека в Кременці найбільше отримала від нього в дар праць, для мов та історії корисних”. Потоцький став меценатом бібліотеки, подарував їй чимало книг із написом “Ex dono Joannis Potocki”. Серед подарованих ним фоліантів містилися рідкісні праці, присвячені вивченню “екзотичних” мов, таких як тибетська, мандаринський варіант китайської, тагальська (філіппінська), маратхі, санскрит тощо, граматики, твори Гомера, Л. де Камоенса і праці самого Яна Потоцького. Частина подарованих книжок зберігалася після закриття Кременецького ліцею в науковій бібліотеці Київського університету св. Володимира, а зголом в Національній бібліотеці України імені В. І. Вернадського.
Останні видані праці не зустріли позитивних відгуків, що ще більше пригнічило графа. “Основи хронології для періодів, що передували олімпіадам” піддали критиці. А через брошури з хронології, що вийшли у 1813−1815 роках у Кременці виник конфлікт з ректором Віленського університету. Зрештою і з професурою Кременця у графа щось не склалося. Такі обставини не могли не позначитися на здоров’ї, яке і так було підірване.
Останні дні свого життя Ян Потоцький провів на рідному Поділлі в селі Уладівка. Він страждав від подагри, впав в глибоку депресію. Самотність та невдачі останніх років вплинули на його стан. Покинутий усіма, він навряд чи міг подолати ці труднощі без підтримки друзів чи родини. А ні того, ні іншого у нього якраз не було. Усі його діти проживали далеко, і власне були йому чужими. Одержимий подорожами, він занадто мало приділяв їм уваги і фактично нічого крім титутла та прізвища їх не поєднувало. Провінційні поміщики з сусідніх сіл теж не могли скласти йому повноцінну компанію, занадто різні були інтереси. Чи були в нього друзі крім вірного слуги Ібрагіма та пса Пату? Важко сказати, чи взагалі хоч хтось був поруч з ним у ті найважчі часи. Скоріше за все, безвихідь і бажання припинити страждання підштовхнули Потоцького до крайньої міри.
Одного зимового вечора в маєтку пролунав одинокий постріл. Згодом напишуть багато різних версій щодо мотиву самогубства. Надто вже ексцентричною постаттю був граф, надто вже незвично для аристократичних кіл він вирішив закінчити життєвий шлях. Серед ймовірних причин озвучували і політичні (саме в той час Віденський конгрес остаточно поховав ідею незалежної Речі Посполитої), і романтичні (та хіба ж він покинув би дружину заради поїздки в Сибір, якби так сильно її кохав), і зовсім вже фантастичні, в яких йшлося про освячену срібну кулю, вовкулак і таке інше. Дійшло до того, що зʼявилися зовсім химерні чутки, що граф застрелився частиною цукорниці у формі ягоди. яку Потоцький шліфував довгий час. Тож пліткарі посмертно нагородили Потоцького глузливим прізвиськом “чоловік, який застрелився полуницею”. Хоча Станіслав Холоневський, який першим прибув на місцем події з Янева через кілька годин, свідчив що це був просто постріл в обличчя зі старого пістолета. Більш реалістичною в порівнянні з цими плітками виглядає версія щодо матеріальних проблем. Адже Потоцьких щедро витрачав кошти на видання своїх книг, і на поповнення власної бібліотеки, на подорожі, і навіть на виготовлення повітряної кулі. Посаг Констанції і джерела її доходів було втрачено після розлучення; він ще й був зобовʼязаний виплатити їй борги. В його володінні залишився лише батьківський маєток Уладівський ключ. Доходів вже не вистачало на колишній стиль життя. Тож мабуть не останню роль в трагедії зіграла неможливість займатися наукою та подорожувати.
Дослідження уточнюють дату смерті Яна Потоцького: згідно запису каноніка кам’янецької катедри Іґнація Давидовського це сталося 11 грудня за старим стилем або за григоріанським календарем 23 грудня 1815 р. Саме ця дата і є днем пам’яті графа Яна Потоцького.
Окреме питання: де могло б знаходитися поховання графа? Відповідей на жаль уже не знайти. Костел і польське кладовище знаходяться в Пикові. Саме там ховали всіх католиків з сусідніх сіл і околиць, там же і встановлено памʼятний знак. Однак сама могила давно втрачена. Адже як самогубцю графа не могли відспівати і поховати за католицьким обрядом, Таких небіжчиків зазвичай ховали поза територією цвинтаря. Та він все ж був аристократом - тож чи могли його сини якимось чином потурбуватися про достойне погребіння свого батька? Про це історія мовчить.
 |
| Альфред Войцех Потоцький (1785-1962) Старший син він першого шлюбу |
 |
| Альфред ІІ Потоцький (1817-1889), онук Яна |
 |
| Роман Потоцький (1851-1915) |
 |
| Альфред ІІІ Потоцький (1886-1958) |
 |
Немає коментарів:
Дописати коментар