Розпад російської імперії і подальший період хаосу на її теренах дали надію багатьом патріотам вільної України. Утворилася УНР, однак кривавий більшовицький режим, що прийшов до влади, не був випустити з рук українські землі. Всі, хто плекав мрії про волю і свободу, мали узяти до рук зброю і стати на захист батьківщини від червоної навали. Троє братів Олександри довго не думаючи, подалися в повстанці.
 |
| Дмитро Соколовський (зправа) |
Дмитро брав участь у боротьбі проти більшовиків на Волині, Поділлі та Київщині. У липні 1919 року армія Петлюри почала наступ на Київ. Дмитро мав брати участь в цьому наступу, але в ніч з 7 на 8 серпня його вбив зрадник у рідному селі. Після цього Соколовська пристала до повстанської бригади імені Дмитра Соколовського, яку очолював їхній брат Василь. Повстанці брали участь в наступі на Київ, разом з Першим корпусом УГА. В серпня 1919 року вони звільняли Житомир і Брусилів від більшовиків. Василь на жаль також став жертвою зрадників, яких більшовики чимало переманили на свій бік з лав повстанців. Таким чином у вересні 1919 року загін очолила шістнадцятирічна Олександра. За народними переказами, вона пройшла ритуал посвячення у козацьке лицарство на вершині Дівич-гори. Тоді ж і зʼявився її легендарний повстанський псевдонім — отаманша Маруся. Свілок тих подій, хорунжий Микола Фещенко-Чопівський, відзначав її відвагу та лідерські якості:
«Перед моїми очима й по сьогодні стоїть постать стрункої, невеличкої зростом дівчини, що була одягнута в чоловічу одежу. Їздила верхи, як найкращий козак. Добре володіла рушницею…Як і її брати, була відважного десятка і серед повстанців користувалася авторитетом. Не дивно, що після смерті своїх братів вона перейняла провід над повстанням.»
Письменник і учасник повстанського загону соколовців Клим Поліщук залишив доволі яскравий опис зовнішності юної отаманші:
«Вона була у чоботях з острогами, короткій спідниці, синій чумарці і сірій шапці з червоним шликом, уздовж якого було виписано чорнилом «Смерть ворогам України!»
В його викладенні можна знайти і цитату самої Марусі:
«Життя мене змусило стати отаманшею. Нічого були робити, коли всі в один голос кричали: Немає Соколовського, так хай Соколовська отаманствує! Інших отаманів не хочемо!… Ви думаєте, що мені потрібна війна? Що мені в ній? Я жінка ще молода, я хочу жити, але що робити? Все, що тільки було в нас, розбито і розграбовано. Спалили навіть ту школу, де ви колись учителювали… Нині, як бачите, мене нікому оберігати, а навпаки я оберігаю…»
Загін Марусі отаманші нараховував 300 шабель, 700 багнетів, 10 кулеметів та 3 гармати. Восени 1919 року повстанці вели бої біля подільських сіл Сміла і Петриківці. У жовтні того ж року Маруся брала участь у з'їзді повстанських отаманів поблизу Германівки, де обговорювалися плани і стратегія спротиву. У листопаді 1919 року її загін вів активну антибільшовицьку діяльність в районі Фастова. Саме під Фастовом соколовці зуміли оточити червоних, але біля Мотовилівки самі зазнали великих втрат.
Недовго довелося Марусі водити у бій своїх лісових лицарів. В той буремний час безліч сміливців склали голови, намагаючись відкинути з України орди червоних. Особливо гірко стає від усвідомлення того, що частою причиною загибелі борців за волю була зрада своїх же соратників, односельчан, сусідів тощо. Не стала виключенням і доля Соколовської. Загибель юної сміливиці, що за недовгий час встигла здобути бойову славу, стала підґрунтям для виникнення численних суперечливих версій її загибелі. Обставини смерті отаманші достемено не відомі, тим більше що тоді повстанці ховали загиблих побратимів таємно, не позначаючи місце поховання. Це робилося для того, щоб не дати ворогам можливості паплюжити мертві тіла загиблих, яких вони навіть після смерті ненавиділи і боялися. Існує чи не з десяток різних версій, які по різному описують що саме сталося з Марусею. Найпопулярніша і майже канонічна стверджує, що отаманшу зрадив власний ад'ютант, який застрелив її під час наради в штабі після поразки під Мотовилівкою. За іншою, загін соколовців був розгромлений червоними, а сама Маруся потрапила в полон, де її закатували. Генерал армії УНР Олександр Вишнівський в своїй книзі також стверджував, що Марусю зрадили «землячки», внаслідок чого вона була захоплена більшовиками і розстріляна. Разом з нею нібито загинув і її наречений Оверко Куравський. Ця інформація нічим не підтверджується, тим більше що Куравського значно пізніше застрелили при переході румунського кордону в 1925 році. Можливо він дійсно переправив кохану в безпечне місце. Хоча були і ті, хто запевняв, що бачив отаманшу в Україні в 1920-21 Начебто восени 1920 року Соколовська воювала на Поділлі. Її загін громив більшовиків, що займалися продразверсткой по селам. Потім, в тому ж таки 1920 році загін Марусі зʼєднався на Брацлавщині щ повстанцями під проводом Артема Онищука. Згодом саме цю групу і самого Онищука помітили на території Румунії. Деякі дослідники справедливо зазначають, що усі повідомлення про діяльність Соколовської після 1919 могли стосуватися виключно загону, який носив її імʼя. Окрім того, в середовищі повстанців часто з’являлися наслідувачі тих чи інших видатних загиблих воїнів, які перебирали на себе їх псевдоніми. Часто і червоні вдавалися до тактики вовка в овечій шкурі: вони формували цілі загони фальшивих повстанців, які вчиняли звірства з метою компрометувати ворогів і приписувати їм жахливі злочини.
Як би там не було насправді, героїчний повстанський фольклор швидко створив ореол легенди навколо постаті Олександри Соколовської. Її імʼя зʼявлялося у десятках різних історій, в кожній з яких оповідалося і про числені подвиги отаманші, і про те, як саме вона врятувалася чи загинула. Оскільки про її смерть офіційних даних ніколи не зʼявлялося, багатьом рідним і побратимам отаманші звісно хотілося вірити, що дівчина змогла вислизнути від більшовицьких катів. Зокрема, говорили, що вона могла нелегально перетнути кордон і згодом мігрувати до Канади. В ті часи багато борців за незалежність України від безвиході часто тікали до Польщі і Румунії. І навіть там вони боялися помсти більшовицької влади, тому змушені були приховувати свої справжні імена. Тож, навіть якби Марусі вдалося перейти кордон, навряд чи вона могла хоча б просто подати вісточку рідним. Адже на таких як вона, кати завзято полювали роками.
Під час радянської окупації імена героїв національно-визвольних змагань стиралися з памʼяті народу. Повстанців таврували виключно як бандитів, що чинили звірства і грабунки. Їх родичів репресували чи знищували фізично. Комуністи воліли знищити деякі незручні сторінки історії.
І лише в часи незалежності в Горбулеві відновили могили Соколовських, а на цвинтарі біля церкви було встановлено памʼятний знак.
 |
| Памʼятний знак на честь Соколовських в селі Горбулів |
