Легендарні воїни антибільшовицького спротиву: отаман Артем

Онищук Артем Євгенович, або отаман Артем — в контексті визвольної боротьби постать досить суперечлива і неоднозначна. Уродженець села Соколинці, що на Вінниччині, майбутній отаман Брацлавщини пройшов тернистий життєвий шлях. За освітою шкільний вчитель, під час Першої світової він дослужився до звання офіцера царської армії. Пізніше був курінним армії УНР та учасником повстанських загонах отаманів Волинця, Лиха та Солтиса. Згодом сформував власний загін. В 1920 році воював спільно із загоном Олександри «Марусі» Соколовської та двома іншими отаманами. Наприкінці 1920 відвів свій загін на територію Румунії. Весною 1921 р., після переправи через Дністер, був схоплений чекістами. Очевидно, його захопили живим з наміром схилити до співпраці. Отаман погодився на пропоновану червоними амністію. Його діяльність в якості агента ЧК полягала у веденні переговорів про добровільну здачу з іншими отаманами. Таким чином більшовики намагалися  обезголовити і знешкодити повстанські загони. В газеті «Червоний край» було опубліковано звернення отамана Артема із закликом припинити боротьбу і пристати на амністію. В той же час, після захоплення червоними 26.06.1921 р. документації штабу Північної повстанської групи в селі Федорівка зʼясувалося, що Онищук продовжував таємно підтримувати звʼязки з повстанцями: «Агентданими встановлено, що Артем Онищук за своїм походженням, призначенням і тактикою різко виділяється на фоні бандитського руху. На відміну від інших банд, є найбільш злоякісним: будучи найвідвертішим бандитом, навмисне амністувався в Подгубчека і, являючись секретним співробітником останньої, одночасно підтримував звʼязок з Півнповстангрупою і підпільно діяв на користь бандитського руху. Після захоплення наказів Півповстангрупи в Артема (...) він остаточно зʼясував лінію ставлення до Радвлади, після чого зʼявився на чолі однієї з банд і почав активну діяльність у Брацлавському районі, зарекомендувавши себе частими і зухвалими нальотами, застосовуючи тактику при нападі розділення банди на дві групи і агітує серед амністованих бандитів, вербуючи їх у свою банду. За перевіреними агентданими, банда Артема є терористичним загоном Півнповстангрупи» (ДАВО, ф. Р-925, оп. 8, спр. 81, арк. 166).

Таким чином, будучи викритим як подвійний агент, отаман повертається до повстанського руху. За даними ЧК загін Онищука неодноразово нападав на Вороновицький цукровий завод. В Тиврові отаман влаштував для населення антибільшовицький мітинг. Його повстанці успішно вели експропріацію зерна в продзагонів, знищуючи або беручи в полон «ударников продразверстки». Впродовж серпня 1921 р. загін Артема спільно з отаманами Карим і Лихо вів запеклі бої з частинами 24 дивізії в районі сіл Оляниця - Кирнасівка- Демківка - Ілляшівка. Боротьба, напади і збройні сутечки тривали до кінця 1921 року. Однак зрештою отаман розпустив більшу частину повстанців, а сам зʼявився в Подгубчека в супроводі невеликого загону. Складно сказати, чи дійсно після всього він розраховував на амністію, чи це була його остання відчайдушна акція - так би мовити лебедина пісня. Що саме сталося при здачі отамана Артема, архівні документи не розповідають. Відомо лише, що шість чи сім козаків були вбиті при відмові роззброїтися. А сам Артем Онишук був розстріляний. Хоча виглядає все як спланований останній акт героїчної помсти в стилі берсерків чи смертників-камікадзе. Принаймні хотілося б вірити, що саме так все і було.

Вшанування памʼяті Артема Онищука в Тиврові, 22.12.2018р

PS: титульне зображення має ілюстративний характер; очевидно фотографії А.Онищука в архівах в ЧК не зберігалися.

Пиківське повстання

   В радянських підручниках з історії встановлення більшовицького окупаційного режиму в Україні зазвичай змальовували як справжню ідилію. Прийшли добрі комуністи і врятували нещасних, пригноблених селян від імперіалістичного ярма. Однак радянська пропаганда, наскрізь просякнута брехнею, приховувала справжні події тих часів з підлим наміром стерти з памʼяті українського народу його власну криваву боротьбу проти загарбників та катів. Лише знання справжнього перебігу подій дає повне розуміння тієї жорстокості, з якою вороги знищували українців в подальші роки. А паралелі з сьогоденням  та повторюваність історії вражають, як і підлість зрадників чи здатність людей усе забувати.

На початку ХХ століття Калинівка була невеликим поселенням, що обслуговувало інфраструктуру залізничної станції та ремонтного депо. Два славних подільських містечка — Пиків та Янів — потягом століть були справжніми центрами економічного та культурного життя в цьому регіоні. Більше того, вони продовжували жваво розвивалися і в ХХ ст.: будувалися земські школи і лікарні, функціонувало виробництво борошна, пива, цегли, мінеральних добрив тощо. Вирощування та селекція цукрових буряків, а також цукроваріння стали пріоритетними напрямками розвитку в регіоні. 

Проживали в містечках і чималі єврейська та польська громади. Про це зараз нагадують хіба що кладовища та напівзруйновані костьоли, а від деяких подільських палаців і храмів не лишилося навіть сліду.

Щоб там не плели згодом червоні пропагандисти, селяни не бідували. Згідно імперської статистики по Подільській губернії станом на 1887 рік 34,2 % приватних володінь Брацлавського повіту складали саме «крестьянские наделы». Тож не дивно, що населення було зовсім не раде ордам голодних мародерів і одразу повстало проти грабіжників. Адже саме так сприймалися наміри більшовицької армії, у казочки про «асвабаждєніє» мало хто вірив. По всій Україні спалахнули повстання, формувалися збройні загони для боротьби з ворожою навалою. На жаль війна проти червоної орди була погано скоординованою і не мала єдиного центру управління. Антанта зробила ставку на деніківців і постачала зброю саме їм. В лавах прихильників незалежності України точилася внутрішня боротьба, яка підірвала визвольних рух зсередини. Більшовики також активно використовували найпідліші засоби і методи для того, щоб розколоти та знищити повстанців.

Однією з маловідомих, але від того не менш героїчних сторінок національно-визвольних змагань було Пиківське повстання 1919 року. Саме під такою назвою воно згадувалося в документації ЧК, хоча охопило не лише Пиків, а й сусідні Янів, Уладівку, Байківку, Голяки, Колибабинці, Кривошиї (всього близько 25 сіл Калинівського, Хмільницького, Літинського, Вінницького районів). В рапорті начальника карального загону детально описано підле вбивство людини, що стала на чолі цього повстання, вела організаторську і просвітницьку роботу серед селян. Про Ксенофонта Римарчука — вчителя земської школи — відомо не так багато, і більшість відомостей узято з радянських архівних документів, що збереглися до сьогодні.

За інформацією червоної агентури Римарчук закликав селян не долучатися до мобілізації, оголошеної савєтами. Він планував організовувати загін і обєднатися з повстанцями Якова Шепеля, які також діяли на Поділлі.

9 липня 1919 року начальник карального занону Федосєєнко отримав інформацію від двох колаборантів, Шендеровича і Колончука, про те, що в Пикові готується повстання. Зрадники вказали загону карателів місцезнаходження Римарчука. При першій спробі його захопити Римарчук вбив Колончука і поранив обох очільників карального загону — Федосєєнко і Федорчука. Зрозумівши, що живим його взяти не вдасться, червоні кинули через вікно гранату. В той же час почувши постріли, селяни на чолі з мировим суддею Іваном Крамаренко прибули на місце, оточили і обстрілювали карателів так, що ті були змушені тікати з Пикова. На жаль допомога прийшла занадто пізно. Ксенофонт Римарчук загинув.

Загін червоних обстрілювали по дорозі до Янева, де вони самі невдовзі опинилися у пастці. Селяни розібрали залізничну колію; повернутися до Бердичева, де знаходився штаб, більшовики не могли. Наступну добу їм довелося нашвидкоруч поводити ремонт колії, при цьому постійно обороняючись від повстанців. Очевидно, що з Янева карателі драпали, аж пʼяти горіли.

Як далі розгорталися події, можна дізнатися зі справи судді Крамаренка.

Крамаренко Іван Сергійович — мировий суддя 13-ї дільниці (з 1907 по 1917рр), з 01.1918 р — мировий суддя Вінницького округу. 9.02.1919 р. був обраний заступником  голови XVIII Надзвичайної Вінницької повітової народної ради. 10.07.1919 р. очолив  «Пиківське повстання». Коли від рук чекістів загинув Ксенофонт Римарчук, селяни уже готувалися приєднатися до загонів Шепеля, які діяли в околицях Літина. Убивство вчителя, вчинене ворогами, спонукало повстанців до більш активної протидії. Організацією і формуванням загонів селян керував саме Крамаренко. Одним з найближчих його помічників був учитель із Колибабинців Іван Маркович Прищепа. В тому ж селі збройним загоном керував Онуфрій Якимович Дячук. В Яневі керівником повстанців був учитель Володимир Васильович Гречина, йому допомагав дяк Іван Добровольський. Озброєні загони зібрались у Пикові, звідки рушили на станцію Калинівка, що перебувала під контролем червоних. Після запеклого бою погано озброєні селянські загони зазнали поразки. Важливу роль у порятунку повстанців відіграли машиністи депо станції Холоневська - Григорій Федорович Башта, Семен Гордійович Пилипенко, Максим Підпуцький. Вони захопили паровоз і два вагони, щоб вивезти з поля бою вцілілих до станції Уладівка. Згодом частина учасників Пиківського повстання перейшла до загону отамана Якова Шепеля.

А вже 9 серпня частинам армії УНР вдалося захопити Жмеринку. Наступного дня червоних відтіснили до Якушинців та Мізяківських Хуторів. Зазнавши поразки, їх частини відступали залізницею. Ввечері 10 серпня вінничани вітали загони Шепеля та Тютюнника на вулицях міста. Армії УНР вдалося закріпитися у центрі Поділля, куди згодом Симон Петлюра перенесе столицю. Таким чином Вінниччина була звільнена від червоної сарани, хоча і не надовго.

Отаман Іван Крамаренко переїхав до Чехії, де закінчив Подебрадський  університет. У 1935 році він входив до складу Головної ради Волинського українського обʼєднання від Луцького повіту. Далі, як вказано в справі, сліди його загубилися. Але з інших джерел відомо, що під час Другої світової Крамаренко проживав у Польщі. Після окупації України німцями він намагався сповістити колишніх знайомих через німецькі газети. Зокрема в кількох оголошеннях, опублікованих в 1943 р., він вказав, що проживає в місті Влоцлавек:

Швидше за все нікого розшукати йому не вдалося. Адже більшість учасників його загону були арештовані і розстріляні більшовиками. Зокрема масовий розстріл активних учасників повстання з Пикова та інших сіл відбувся 22 серпня 1920 році за постановою ПодгубЧК.

Ось деякі з прізвищ:

Бодряк Ульян Федорович — мешканець Пикова; учасник загонів Крамаренка і Шепеля; розстріляний 28.08.1920 року.

Бойко-Гуменний Микола Павлович — мешканець села Колибабинці, сформуваві очолив невеликий загін, що брав участь у Пиківському повстанні. Заарештований у 1937, розстріляний в січні 1938 року.

Драбенюк Василь Антонович — мешканець села Сальник. Розстріляний в 1919 році в селі Стара Синява, де переховувався у родичів.

Касперович Микола Іванович — мешканець села Пиків; учасник загонів Крамаренка і Шепеля; розстріляний 22.08.1920 р.

Кащук Яків Степанович — мешканець села Кустівці Хмільницького району; бунчужний Армії УНР. Зібрав і очолив загін односельчан, який брав участь в Пиківському повстанні. Заарештований і розстріляний в 1938 році.

Ковальчук Григорій Гордійович — мешканець села Пиків; розстріляний 22.08.1920 р.

Колончак Василь Порфирович — мешканець Пикова; командир взводу в загонах Крамаренка і Шепеля; розстріляний 22.08.1920 р.

Кугай Семен Дмитрович — мешканець села Павлівка; студент Київського меліоративного інституту. Заарештований в січні 1933, засуджений до 10 років таборів.

Максимчук Захар Павлович — мешканець Пикова; учасник загонів Крамаренка і Шепеля. Розстріляний 22.08.1920.

Малиновський Станіслав Іванович — мешканець Пикова; розстріляний 22.08.1920.

Ольшевський Олексій Антонович — мешканець Пикова; розстріляний 22.08.1920.

Смольц Гнат Данилович — мешканець села Колибабинці; на момент загибелі Римарчука знаходився у тій хаті, але зміг врятуватися і приєднатися до загону Крамаренка. Розстріляний 22.08.1920

Легендарні воїни антибільшовицького спротиву: Маруся отаманша

    В кожного покоління свої кумири, та деякі імена повинні навіки закарбуватися в серцях українців. Адже на це заслуговують ті, хто стіною став проти хижацької червоної навали; ті, що життя поклали за незалежність України; ті, чиї імена та героїчні вчинки, ідеали і памʼять паплюжили та намагалися стерти зі сторінок нашої історії. Згадаємо ж імʼя юної дівчини-воїна, що назавжди лишилася шістнадцятирічною. Саме її долю описав у своєму художньому романі «Маруся» Василь Шкляр.

   Маруся отаманша, справжнє ім'я якої Олександра Тимофіївна Соколовська, народилася 14 грудня 1902 року в селі Горбулів Радомисльського повіту Київської губернії. Вона походила з сім'ї псаломщика Покровсько-Миколаївської церкви Тимофія Кириловича Соколовського та матері Євдокії Данилівни, представниці польської шляхти. Олександра з дитинства зростала в середовищі української патріотичної інтелігенції, представники якої згодом і візьмуть саму активну участь в національно-визвольних змаганнях. Окрім Олександри в родині було ще четверо старших братів. Усі вони отримали гарну освіту — Олекса, Дмитро та Василь були вчителям, Степан став священником. Сама дівчина навчалася  в Радомишльській жіночій гімназії, однак через початок військових дій не змогла закінчити повний курс навчання. Вона тільки й встигла що трохи попрацювати вчителькою в українській гімназії, яка фінансувалася родиною Соколовських в рідному Горбулеві.

   Розпад російської імперії і подальший період хаосу на її теренах дали надію багатьом патріотам вільної України. Утворилася УНР, однак кривавий більшовицький режим, що прийшов до влади, не був випустити з рук українські землі. Всі, хто плекав мрії про волю і свободу, мали узяти до рук зброю і стати на захист батьківщини від червоної навали. Троє братів Олександри довго не думаючи, подалися в повстанці.

Дмитро Соколовський (зправа)

 Дмитро брав участь у боротьбі проти більшовиків на Волині, Поділлі та Київщині. У липні 1919 року армія Петлюри почала наступ на Київ. Дмитро мав брати участь в цьому наступу, але в ніч з 7 на 8 серпня його вбив зрадник у рідному селі. Після цього Соколовська пристала до повстанської бригади імені Дмитра Соколовського, яку очолював їхній брат Василь. Повстанці брали участь в наступі на Київ, разом з Першим корпусом УГА. В серпня 1919 року вони звільняли Житомир і Брусилів від більшовиків. Василь на жаль також став жертвою зрадників, яких більшовики чимало переманили на свій бік з лав повстанців. Таким чином у вересні 1919 року загін очолила шістнадцятирічна Олександра. За народними переказами, вона пройшла ритуал посвячення у козацьке лицарство на вершині Дівич-гори. Тоді ж і зʼявився її легендарний повстанський псевдонім — отаманша Маруся. Свілок тих подій, хорунжий Микола Фещенко-Чопівський, відзначав її відвагу та лідерські якості: 

«Перед моїми очима й по сьогодні стоїть постать стрункої, невеличкої зростом дівчини, що була одягнута в чоловічу одежу. Їздила верхи, як найкращий козак. Добре володіла рушницею…Як і її брати, була відважного десятка і серед повстанців користувалася авторитетом. Не дивно, що після смерті своїх братів вона перейняла провід над повстанням.»

   Письменник і учасник повстанського загону соколовців Клим Поліщук залишив доволі яскравий опис зовнішності юної отаманші:

«Вона була у чоботях з острогами, короткій спідниці, синій чумарці і сірій шапці з червоним шликом, уздовж якого було виписано чорнилом «Смерть ворогам України!»

В його викладенні можна знайти і цитату самої Марусі: 

«Життя мене змусило стати отаманшею. Нічого були робити, коли всі в один голос кричали: Немає Соколовського, так хай Соколовська отаманствує! Інших отаманів не хочемо!… Ви думаєте, що мені потрібна війна? Що мені в ній? Я жінка ще молода, я хочу жити, але що робити? Все, що тільки було в нас, розбито і розграбовано. Спалили навіть ту школу, де ви колись учителювали… Нині, як бачите, мене нікому оберігати, а навпаки я оберігаю…»

   Загін Марусі отаманші нараховував 300 шабель, 700 багнетів, 10 кулеметів та 3 гармати. Восени 1919 року повстанці вели бої біля подільських сіл Сміла і Петриківці. У жовтні того ж року Маруся брала участь у з'їзді повстанських отаманів поблизу Германівки, де обговорювалися плани і стратегія спротиву. У листопаді 1919 року її загін вів активну антибільшовицьку діяльність в районі Фастова. Саме під Фастовом соколовці зуміли оточити червоних, але біля Мотовилівки самі зазнали великих втрат.

  Недовго довелося Марусі водити у бій своїх лісових лицарів. В той буремний час безліч сміливців склали голови, намагаючись відкинути з України орди червоних. Особливо гірко стає від усвідомлення того, що частою причиною загибелі борців за волю була зрада своїх же соратників, односельчан, сусідів тощо. Не стала виключенням і доля Соколовської. Загибель юної сміливиці, що за недовгий час встигла здобути бойову славу, стала підґрунтям для виникнення численних суперечливих версій її загибелі. Обставини смерті отаманші достемено не відомі, тим більше що тоді повстанці ховали загиблих побратимів таємно, не позначаючи місце поховання. Це робилося для того, щоб не дати ворогам можливості паплюжити мертві тіла загиблих, яких вони навіть після смерті ненавиділи і боялися. Існує чи не з десяток різних версій, які по різному описують що саме сталося з Марусею. Найпопулярніша і майже канонічна стверджує, що отаманшу зрадив власний ад'ютант, який застрелив її під час наради в штабі після поразки під Мотовилівкою. За іншою, загін соколовців був розгромлений червоними, а сама Маруся потрапила в полон, де її закатували. Генерал армії УНР Олександр Вишнівський в своїй книзі також стверджував, що Марусю зрадили «землячки», внаслідок чого вона була захоплена більшовиками і розстріляна. Разом з нею нібито загинув і її наречений Оверко Куравський. Ця інформація нічим не підтверджується, тим більше що Куравського значно пізніше застрелили при переході румунського кордону в 1925 році. Можливо він дійсно переправив кохану в безпечне місце. Хоча були і ті, хто запевняв, що бачив отаманшу в Україні в 1920-21 Начебто восени 1920 року Соколовська воювала на Поділлі. Її загін громив більшовиків, що займалися продразверсткой по селам. Потім, в тому ж таки 1920 році загін Марусі зʼєднався на Брацлавщині щ повстанцями під проводом Артема Онищука. Згодом саме цю групу і самого Онищука помітили на території Румунії. Деякі дослідники справедливо зазначають, що усі повідомлення про діяльність Соколовської після 1919 могли стосуватися виключно загону, який носив її імʼя. Окрім того, в середовищі повстанців часто з’являлися наслідувачі тих чи інших видатних загиблих воїнів, які перебирали на себе їх псевдоніми. Часто і червоні вдавалися до тактики вовка в овечій шкурі: вони формували цілі загони фальшивих повстанців, які вчиняли звірства з метою  компрометувати ворогів і приписувати їм жахливі злочини.

   Як би там не було насправді, героїчний повстанський фольклор швидко створив ореол легенди навколо постаті Олександри Соколовської. Її імʼя зʼявлялося у десятках різних історій, в кожній з яких оповідалося і про числені подвиги отаманші, і про те, як саме вона врятувалася чи загинула. Оскільки про її смерть офіційних даних ніколи не зʼявлялося, багатьом рідним і побратимам отаманші звісно хотілося вірити, що дівчина змогла вислизнути від більшовицьких катів. Зокрема, говорили, що вона могла нелегально перетнути кордон і згодом мігрувати до Канади. В ті часи багато борців за незалежність України від безвиході часто тікали до Польщі і Румунії. І навіть там вони боялися помсти більшовицької влади, тому змушені були приховувати свої справжні імена. Тож, навіть якби Марусі вдалося перейти кордон, навряд чи вона могла хоча б просто подати вісточку рідним. Адже на таких як вона, кати завзято полювали роками.

   Під час радянської окупації імена героїв національно-визвольних змагань стиралися з памʼяті народу. Повстанців таврували виключно як бандитів, що чинили звірства і грабунки. Їх родичів репресували чи знищували фізично. Комуністи воліли знищити деякі незручні сторінки історії.

   І лише в часи незалежності в Горбулеві відновили могили Соколовських, а на цвинтарі біля церкви було встановлено памʼятний знак.

Памʼятний знак на честь Соколовських в селі Горбулів

Олександр Сафонов — меценат, ліберал і останній власник Пиківського маєтку

1908 рік; Фото зроблене незадовго до смерті

    Олександр Сафонов  (1855-1908) — військовий, філантроп, меценат і ліберал; син сенатора Степана Сафонова і гречанки Евридіки Маразлі, племінник відомого в Одесі політичного діяча і мецената Григорія Маразлі. Значний вплив на процвітання родини Сафонових і успішну політичну кар'єру батька Олександра мав князь Михайло Воронцов - ще одна знакова фігура в історії міста Одеси. Саме в його канцелярії син дрібного чиновника з Катеринослава розпочинав свої перші кроки на державній службі. Князь постійно сприяв просуванню свого колишнього секретаря по службі. Цікаво ілюструє діяльність Степана Сафонова на посаді статського радника історія, що сюжетом не поступається гоголівському ревізору: "До Петербурга дійшли чутки про те, що коїться в Пензенській губернії, і туди було направлено з ревізією сенатора Сафонова. Сафонов приїхав несподівано ввечері, взяв екіпаж і звелів їхати на набережну.

— На яку набережну? — запитав його візник.

— Як на яку! — відповів Сафонов. — Хіба у вас їх багато? Адже тільки одна і є!

— Та ніякої нема! — здивувався візник.

Виявилося, на папері набережну будували вже зо два роки, і витратили на це кілька десятків тисяч рублів, а насправді будівництво і не починали."

   Зростаючи в такому оточенні, Олександр мав як мінімум дві видатні особисті, з яких юнаку сміливо можна було брати приклад. Втім, канцелярська служба його не вабила, для себе він обрав військову кар'єру. В 1874 році Сафонов вступив рядовим в гусарський полк лейб-гвардії. Цей факт свідчить про певні якості характеру, оскільки заможна родина могла б легко придбати йому будь-яке військове звання. На той час це була досить поширена практика. В 1884 році він дослужився до адʼютанта командуючого військами Одеського військового ок­ругу і був підвищений до звання підполковника. Під час служби брав участь в російсько-турецькій війні 1877-1878 рр., за що був нагороджений кількома орденами і медалями. В 1886 році Сафонов вийшов у відставку в чині полковника, зобов'язуючись "казенного содержания не просить". Значну частину майна йому заповів дядько. Після смерті Григорія Маразлі Сафонов пожертвував 17 тисяч рублів храму, а також подарував усю його особисту бібліотеку - близько 10000 томів - міській публічній бібліотеці міста Одеси.

Сафонов (перший зліва) з родиною в маєтку свого дядька в Одесі 

   Окрім того, Сафонову належали маєтки на Поділлі — Пиків і Жигалівка, які він любив відвідувати. За однією з версій вони дісталися йому через виграш в карти. Хоча більшу частину часу відставний полковник проводив у Франції на своїй віллі в Ніцці, це не заважало йому піклуватися про свої маєтки. Так, саме на кошти Сафонова в 1903 році в Пикові було зведено один з найбільших і найгарніших на Поділлі храмів - собор Олександра Невського. Для його спорудження були запрошені кращі архітектори, а для розпису — майстри з Києво-Печерської Лаври. Палац в Пикові, довкола якого розкинувся затишний парк з алеями, альтанками, фонтанами, купальнею, мав 27 кімнат. Садибу і парк прикрашали італійські скульптури. Мешканці села добре пам'ятають дві статуї левів з панського саду, які в радянські часи прикрашали вхід до контори рибцеху. На них стояло тавро, що їх було відлито в Парижі. На жаль цих левів було вкрадено за часів незалежності.

   В Пикові запам'ятали Сафонова як доброго пана. Йому була не притаманна зверхність польських шляхтичів чи єврейських негоціантів. Він не відмежовував себе від простого люду, цікавився потребами села, фінансував діяльність земської лікарні і школи в Пикові. Вважав себе людиною сучасних поглядів, активно слідкував за новими політичними течіями. За однією з версій, це і стало причиною його смерті. Начебто відкрито не афішуючи своїх переконань, Сафонов фінансово підтримував есерів. Є свідчення про те, що він розпорядився видати есерам 40 тисяч рублів, а сам виїхав до Франції. Однак управитель садиби, племінник Сафонова Петро Толстой, що керував маєтком за відсутності дядька, не видав на вимогу цих грошей. За що есери і помстилися, застреливши Сафонова 22 жовтня 1908 р. на подвірʼї його вілли в Ніцці. За іншою версією, Сафонов помер під час нападу епілепсії на руках у свого слуги Апата.

   Згідно з заповітом померлого, його необхідно було поховати в Пикові, тому тіло забальзамували для перевезення. Похоронна процесія простягнулася від Янева, де знаходилася залізнична станція Холоневського, до старопиківського цвинтаря. В одній з спеціально обладнаних ніш в збудованому ним соборі і був похований Олександр Сафонов.

Залишки фонтану в палацовому саду

Сходи панської купальні, річка Снивода

   Однак історія на цьому не закінчилася. Після остаточного приходу до влади більшовиків пиківський палац було зруйновано. Від нього лишилася тільки будівля, де згодом розмістили управління рибгоспом, залишки садового фонтану і сходи панської купальні в одному із ставків. Не довго проіснував і прекрасний собор. В 1937 році на сесії сільської ради було прийнято злочинне рішення розібрати храм на будівельні матеріали для будівництва школи в селі Шепіївка. Ікони храму були частково знищені, а з найбільших виготовили сейф і стільці для сільської ради. Руйнування святині продовжувалося декілька місяців. З усипальниці було винесено і викинуто в рів тіло Сафонова. Забальзамоване тіло збереглося в настільки гарному стані, що навіть риси обличчя не змінилися. Покійний лежав немов живий, наче докоряючи тим, хто сплюндрував його могилу і святе місце. Віруючі, вважаючи за гріх лишити небіжчика просто неба, вночі таємно перепоховали тіло на сільському цвинтарі. Хрест на його могилі довгий час не мав підпису. Лише на початку 80-х років на могилі встановили табличку, де були вказані роки життя і ім’я померлого.

   Вже за часів незалежності на базарній площі Пикова, де колись знаходився собор Олександра Невського, було встановлений памятний хрест. А на території старопиківського кладовища з’явився памятник графу Олександру Сафонову. Його встановив директор столичного бюро технічної інвентаризації Василь Сенчук разом із сестрами Тетяною, Любов’ю та Катериною.

— Сафонов дуже багато зробив для Пикова, — розповідає Василь Сенчук. — За його кошти в селі побудували школу, лікарню, цегельний та пивоварний заводи. На свята  пан організовував гуляння і частування. Те саме робив у хаті-читальні, яку звів для селян. Кажуть, люди йшли туди не за книгами, а щоб випити панського чаю з печивом. Поміщик приходив до селян на весілля, у багатьох хрестив дітей. Як згадують мешканці села, на крижму пан давав всім похресникам сувій гарної тканини.

Про життя поміщика Сенчуку та сестрам розповіла мати Марія Сафронівна. Вона сама родом із Пикова, а їх прапрабабуся Ганна служила покоївкою в палаці пана.

   Після смерті Сафонова значна частина спадку перейшла до його племінника Петра Толстого, в тому числі і майно Григорія Маразлі. Достеменно не відомо, чи мала місце історія з есерами. Однак про моральні якості спадкоємця яскраво свідчить той факт, що в 1910 році вдова Маразлі Марія Фердинандівна подала в суд на Толстого. Відповідач відмовлявся за умовами заповіту сплачувати вдові пенсію в розмірі 18 тис. рублів., керуючись тим, що це зобов'язання стосувалося лише першого спадкоємця, тобто небіжчика Сафонова. Процес Толстой програв. , До речі свого дядька він пережив на 9 років. Петро Толстой помер в 1917 році від запалення легень в Одесі. 

Петр Толстой з родиною

   Деякі родичі Сафонова, зокрема і родина Петра Толстого, після революції жили у Франції в його віллі в Ніцці. Ця вілла до речі називалася “Pikov”. 

Мати і бабуся Сафонова поховані на цвинтарі Монмартр в Парижі.

Евредіка Сафонова Маразлі (1821-1867); Зоя Маразлі Феодоріді (1793-1869)